і 9 панських. Довідавшись від козацького атамана про те, що робить ся на селї, він не довго надумуючись, погнав всю худобу за границю — і там лишив ся, справивши собі повне хазяйство. Кодненська комісия дізналась про сю справу тілько тому, що вже по довгім часї Іван Веремієнко прийшов на польську сторону до родичів і тут піймав ся в руки властей. Справа скінчилась без смертельного засуду відшкодованєм в користь пана цивільною дорогою.
Жидівське добро присвоювали собі не тілько тодї, коли Жиди були в селах, але й на дорогах, коли вони втікали з небезпечних місць. Втїкло Жидів чимало між иньшим з під Фастова і навіть з під Білої Церкви. Один з таких втікачів Жид Лейба Перґель, орандарь білоцерківський[1], нім самому втікати, випровадив спершу з Білої Церкви свою жінку, всадовивши її на возї, навантаженому перинами і ріжним майном. На біду Жидівцї біля села Червоного у возї загорілась вісь і вона, не знаючи, що робити, кинула серед поля віз з конем і все майно а сама похопилась заховатись в високому збіжу осторонь від дороги. За якийсь час до воза під'їхали якісь селяне, спорожнили його, частину пуху з перин випустили на вітер, забрали буланого коня і поїхали геть. Чоловік ограбованої, після того як вже втишилось повстанє, виточив процес про відшкодованє в квотї 487 червоних злотих селянину с. Червоного Хведору Осадчому, що жив у сьому селї на слободї, перенїсши ся сюди з свого родинного місця в Полїсю. Підставою для оскарження був буланий кінь, що його один час Осадчий мав і що то буцїм-то був власне кінь Перґеля. Підстава досить хитка, але в усякім разї могло бути, що Осадчий і присвоїв собі Перґелеві річи, бо взагалї ограбовуваня Жидів, що втікали рятуючи своє житє, були дуже часті: се видко і з виказів Осадчого, що відрікав свою участь в грабуваню Перґелевого воза і коня.
Як бачимо, люде колишньої руїни не застановлялись над способами проти Поляків і Жидів. З числа тих, що вважали повстанє річею конечною, як знаємо, найсьміливійші і повні
