терпіня, і всякі надїї на вдачу, про котру міг говорити Неживий — се ми висновуємо з інтересних висказів Ботвиненка перед судом. Він казав, що Неживий зразу не мав прихильників серед сегединцїв; що аж після того, як він пішов, селяне Різниченко та Попович, зійшовшись, рішили дігнати ватажка і пристати до него, при чому переконали й Ботвиненка. Потім Різниченко та Попович перейшли, за згодою Неживого, в ватагу Залїзняка, а Ботвиненко лишив ся з Неживим і очевидячки був з ним до самого краю, після чого втїк до Сербів у чорний гусарський полк. Аж через кілька років він знов вернув ся до Сегединцїв, міркуючи, що за давнїстю не буде караний за гайдамацтво, але його піймали, і кодненська комісия присудила стяти йому голову. Про долю-ж Різниченків та Поповича нема звісток.
Вдумуючи ся в суть наведених гайдамацьких біоґрафий, не важко бачити з декотрих із них, що в ватаги йшли більше люде молоді, і що вони були переконані, ідейні між иньшим дякуючи свому околови і специяльно може дякуючи їх власним родинам. І Михайло Казан, і Олекса Якименко — люде з гарних родин, що з ними звязь у них не рве ся до кінця їх житя. Те саме, треба думати, виснує конче всякий, переглядаючи маси иньших гайдамацьких біографий. Але найвиразнїйшою іллюстрациєю звязи ватажної молодїжи з переконаними старими своїх сел може служити справа двох Дубенних — батька і сина, в котрій ми маємо в кодненській книзї interrogatoria et responsoria gromady litwinowskiey[1].
Дубенний — син, а не батько, тільки й був властиво гайдамакою в однім з загонів. Та про нього ми знаємо тільки, що він пристав до колїїв, що поїхали на Литвинівку і опісля брав участь в убійстві чотирьох шляхтичів, що припадково попались в руки сьому загонови. Що до грабуваня, то ся ватага дозволяла собі грабувати тілько панське добро, як се, наприклад, трапилось під час перебуваня її в Литвинівцї.
Далеко цїкавійший від Дубенного-сина Дубенний-батько, бо очевидячки завдяки йому і син пішов у гайдамаки. В самім початку руху сей чоловік був переконаний, що тілько гайдамаки
