пенезей выпустити таци маеть также с пенезей отручона быти пятнадцать грошей на лето, а жонце десять грошей".
Ясинський посилається на те, що латинський текст передає термін закупити — pignori accipere, віддатися до закупів se impignorare, а з цього виводить підтвердження своєї теорії закупництва, яко позики-закладу. Такий доказ нам здається мало переконуючим. Перш за все кидається у вічі, що законодавець, вірніше, перекладач, взагалі не знайшов адекватного римського терміну, бо він дає не термін, а описуючий вираз. Римське право XVI століття вже не знає інституту прекарного тримання, то й не дивно, коли воно не має відповідного терміну; а отже, самий переклад міг вносити вже нові, більш пізні розуміння в інститут минулого. Через це необхідно перш за все з'ясувати собі істоту інституту за слов'янським текстом. Тут перш за все необхідно вказати, що законодавець ставить поруч куплю й закупництво: „купить или закупить" — говорить арт. 6 розд. ІХ. Очевидно, виникаюча в наслідок залежність розглядається, яко тотожна. І дійсно, з арт. 8 розд. ХІ ми можемо зробити той висновок, що при встановленні закупництва порядок його припинення звичайно не передбачено.
Таким чином ще в XVI ст., очевидно, мовчазно приймається, що це відношення довічної залежности. З цим провадить боротьбу законодавець, стараючись ввести примусовий порядок ліквідації заступництва, перешкодити „схолопствованию" вільного населення. Але це означає, що характер терміновости, характер позики-закладу вводиться штучно, вводиться, яко новина, яко впровадження нових порядків та розумінь, що мусять замінити ті, що існували до того, та які ми по змозі поновили з мізерних клаптикових матеріялів Руської Правди. Цей процес перетворення інституту дослідувач не доглядів, замкнувшись у системі правних розумінь пізнішої доби.
Для розв'язання питання, ким були смерди, найбільш істотною в'являється 13-я ст. III (т. б., просторної) ред. Руської Правди.
„А за смерд и холоп пять гривен, а за робочу шесть гривен".
Перша частина цієї статті вміщена вже у другій редакції Руської Правди (ст. 7) — „А в смердѣ и в холопѣ пять гривен".
Ряд найавторитетніших дослідувачів, з яких назвемо Сергієвича та німецького дослідувача Femisa, автора капітальної чотирьохтомної праці з Руської Правди, відкидає це читання, пропонуючи із свого боку читання, що відповідає деяким іншим спискам (напр., Троїцькому) — „а в смердѣ и в холопѣ пять гривен".
До цього висовуються міркування подвійного роду. Одне чисто формальне міркування торкається архітектоніки статті: коли в першій частині говориться про смерда та холопа, то чому друга половина говорить тільки про рабу? Друге перечення торкається зрівняння в правах смерда та холопа, до цього зазначається, що за смерда, яко за вільного, належить повна „вира" у „сорок гривен".
Деякі дослідувачі, напр., Павлов-Сільванський, дійсно ладні були вбачати в цій платі у 5 гривен, що встановлено ст. 13, виру смерда; з цим безумовно згодитись неможливо: за холопа вира не платиться, а стаття говорить про обох. З другого боку, не можна згодитись і з поглядом С. В. Юшкова[1]), який відкидає лише терміна вира, але який
- ↑ „До питання про смердів" — Ученые Зап. Сарат. Гос. Универ. 1923 г., т. І, вип. 4. Стаття дає зокрема повний звід літератури питання.
