Перш за все здається суперечним саме ототоження „вдача" с найманим робітником. Уся стаття відбиває більш складну систему відношень.
Переходжу до аналізи самої статті, виходячи з зазначених вище припущень.
Ст. 122 „Вдачь не холоп и ни по хлебе не роботять, ни по придатце; но оже не доходить года, то ворочати ему милость; отходит ли то ж виноватесть".
„Вдачь" — людина „що вдалася", т. б. яка вступила в залежність від другого; таке положення закупу — „вдача" в чистому вигляді.
„Хлеб" та „придаток" — це те, що одержано закупом від пана. „Хлеб" — очевидно, насінньовий матеріял; „придаток" — той реманент, (борона, плугітін), що може бути „придан" закупу. Ця перша частина статті встановлює, що насінньовий матеріял та реманент, що відпускає пан закупові, не має характеру позики. Ми вже знаємо, що невиплата позики має своїм наслідком спродаж винуватця у холопи. Цей наслідок у даному випадку усувається. Видавання закупові насінньового матеріялу або реманенту не є позика; воно витікає з самого відношення закупництва, по якому закуп передає панові певну вартість — „свою землю та господарство", за що одержує право на певні послуги, приймаючи на себе одночасно певні повинності.
Друга половина статті торкається умов припинення закупництва. Я перекладаю цю частину таким робом: „коли не допрацює року (т. б. закуп захоче піти від пана ще до кінця року), то він повинен повернути панові свою земельну ділянку („милость — precarium) й тоді відійде вільно („без вины").
„Можливо ще припустити, що при вступі в найми (на службу) той, що наймається, одержував від пана ще деякі необхідні у вжиткові речі і, перш за все, одіж", говорить Яковкін для пояснення слова „милость". Ми шукаємо пояснення слова „милость" в уже наведеному терміні західньо-европейського інституту precarium, що його точним перекладом він виявився. Істотність положення маємо таку: закуп може піти, але повинен залишити тоді панові свою землю, своє господарство, що він його тримає зараз вже, яко „милость". Але й це право обмежено річним терміном, що після його закуп, очевидно, це право втрачає. Фактично закупництво стає довічним, як і прекаріят; закуп, як і прекарист, уже не вільний[1]).
Нарешті я хочу додати декілька слів, що відносяться до дальшої історії інституту.
Вже згадана вище стаття Ясінського подає тексти Литовського Статута 1529 р., що відносяться до закупів. Тексти ці:
Розд. ІХ арт. 6. Жид, татарин, хрестьян в неволи мати не мають. Тем уставуем естли бы который жид або татарин, которого колве стану хрестьянина купил або закупил от того часу заказуем воеводам, старостам и державцам, або того ся доведывали и каждого хрестьянина от жида або татарина з неволи вызволяли". І далі встановлюється норма відроблення заплаченої суми.
Аналогічний зміст має стаття:
Розд. XI арт. 8. „Теж уставуем естли бы хто в закупы закупил мужика або жонку, а с ними бь не вмолвил, што мает присевати, або
- ↑ Не можна при цьому не зазначити спокусливу логічну близкість термінів „вдачь“ та „закладень". Чи не маємо ми діла з тотожними інститутами понад ціми ніби близькими термінами закуп — вдачь та закладень? Нетвердість термінів явище досить звичайне для наших стародавніх пам'ятників.
