зорим морем ясного блакиту. Лиш одна пляма темної хмари зловіщо зависла над буковим лісом якогось безконечного болю, злоби чи нещастя. Далекий, приглушений спів щораз більше зближався і глибоким відгомоном губився в чорній хмарі.
Ще одна точка св'яточної програми: Військова влада передає міській пам'ятник і просить про опіку над ним і могилами погиблих.
Вже почали розходитися, коли при вході на цвинтар появилася селянська процесія. Військо, як на приказ, вернуло на свої місця і приневолило цим всіх інших лишитися, хоч між деякими присутніми панами видно було велике невдоволення. Пані, що були так розмістились, що плечима були обернені до могил, не лише мусіли проступитись, але й обернутися. Не легко то їм приходило, щось перекірного заволоділо ними, а деякі дали наглядний вияв свойому невдоволенню, і не змінили свойого положення. І військо, що з початку відносилося з офіційним признанням, почало підлягати суггестії неприхильних, що так тяжко відбилася на нашому народі, який тепер припадає до могил жертв, убитих страшною язвою, що шаліла довкруги та заподіяла йому стільки кривд, як ні одному народові світа. Бо крім жертв крови зазнав він стільки моральних мук, що на саму згадку кров ціпеніє в жилах.
Народня душа плакала над своїм тяжким горем, плакала на клеветників, що жили його потом і кров'ю й завдали йому стільки муки й наруги, спричинили стільки нещастя, стільки сліз витиснули безнадійної розпуки.
І плач цей гомонів понад згарищами сіл, шрапнелями зораними полями, і тими бездомними сиротами, що десь при дорогах і дебрях повільно конали.
І відгомін його потрясав облаками, а земля стоном відповідала: Буду їм пером…
