Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.
Великий Завойовник і Законодавець Османів обернувшись обличчем до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з адютантів.
Той приложив трубку до уст.
За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих мов морські буруни рядів мослємських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.
— Чи то знов до наступу? — запитала все ще клячучи султанка Ель Хуррем.
— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світа. І підступивши до жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.
Обоє йшли мовчки і думали — про своє життя. Він думав у покорі свого духа про волю Аллага, котрий може тут, на сім місці поклав межу для дальшої кари „джаврам“.
А вона? Хора в нутрі душа думає над своїм болем.
Обляжене христіянське місто немов віддихало. В нім ще яснійше заблистіли Господні церкви і радісно мов на Великдень дзвонили всі дзвони їх. В цілім місті лунала одна-одинока пісня:
„Тебе Бога хвалимо!“…
Глуха осінь ішла землею Ґерманців, коли відходив зпід Відня Сулейман Величавий. Не гнала за ним ніяка погоня. Ні оден відділ Німців не вийшов за мури міста. Тільки вітер шумів по лісах над Дунаєм і кожний листок кидав у гріб його. Якісь короткі, немов постарілі, дні йшли з сірим світлом своїм над військом Падишаха, що з вірою вертало з ним.
Тільки тут і там зарокотів грім по небі. І часом перун фосфоричним світлом круто як гадина заскакав на обрію.
А листки безнастанно канули з дерев.
Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомість їх. Він тихо промовляє осінними днями: так минуть і ваші дні. І ви так ніколи не вернете на сей світ, як не вернуть на дерево ті самі листочки, що зогниють в землі, як не вернуть ті дні, що минули.
268
