Спів від них лунав — рівний, поважний. Священики в білих орнатах благословили їх і йдучих до бою лицарів золотими монстранціями. Церковні прапори маяли на вітрі. Дівчатка в білих одягах і самі смертельно бліді сипали квіти перед монстранціями.
А як на високій вежі св. Стефана ударив великий дзвін на „Ангел Господень“, спазматичний плач потряс білими рядами жінок і дітей німецьких: вони ревно плачучи витягали руки до неба і благали помочи в Бога.
— „Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!“ — лунало їм у відповідь з густих лав мослємів, що перли без уговку на мури міста. Перли й лягали покотом і нові перли — без кінця.
Сулейман Величавий підніс очи до неба і сказав разом з військом своїм:
— „Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!“ І рушив конем у напрямі свого штабу.
Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що він готов для одушевлення своїх полків особисто піти наступом на місто.
Задріжала на цілім тілі.
Бо якби муж її впав під мурами Відня, то хоч місто моглоб тоді бути здобуте розюшеним військом мослємів, та всі пляни її умерлиб разом з життям її мужа. Ще син її був за малий, щоб міг устояти в тім вирі, який міг зірватися по смерти Великого Султана і — його первородного сина. Ще майже нічого не приготовала до таких змін.
Пригадала собі слова Кассіма про небесні зорі, що мають силу над людьми на землі. Чула нераз, що ті зорі затемнюються. Від заходу надходила ніч і темна хмара.
А на мурах міста німецькі жінки в побожній екстазі на очах мужів і синів своїх зривали з пальців золоті і срібні перстені, здіймали прикраси з голов і складали прилюдно перед монстранціями на знак, що раненим і родинам погибших дана буде поміч. А там, де на мурах було за мало мужчин, жінки і діти Ґерманців метали в турецьке військо приготоване на мурах каміння і лили горячу смолу з казанів, що кипіли у фрамуґах мурів.
А бій кипів. Шалений бій на білу зброю, на ножі, на зуби і пазури. Великий, жертвенний бій, від якого ще не загинув
266
