Підняла руку на знак, що побачила його і приязко кивала до робітників, що похиляли голови перед жінкою Султана, володаря трьох частей світа. Вискочила з повозу і стала на квадрі білого мармому, гарна як ангел з синими очима…
В місяци Мугаррем 936 року по численню святої Геджри[1] разом з бурями зрівнаних днів і ночей наблизилися під Відень передні сторожі і перші орди турецьких паліїв.
Огні і дими горіючих осель покрили всю околицю.
Перших сім полонених німецьких лицарів приведено перед самого султана. Кождий з них мусів держати на копіє настромлену людську голову. Так переслухував їх Завойовник Османів.
А рівночасно два крила його військ ішли як буря в глибину Европи. Праве вже доходило на зелені левади прекрасної Морави, а ліве аж до моря коло Триєсту.
В навечеря св. Вячеслава розложено величезні султанські намети в селі Сіммерінґ[2] під Віднем. В нутрі і зверха блистіли вони золотими прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардія з 12.000 яничарів.
За нею аж до річки Швехат стояв беґлєр-беґ Беграм, намісник Анатолії, з азійськими військами; а праворуч від Сіммерінґу військові канцелярії. Від Санкт Марксу до брами біля Штубенрінґу і дальше аж до Віденської Гори стояв Великий Везир Ібрагім і весь артилєрійський парк, під командою Топчі-баші. З ним був віроломний епископ Павло Вардай з Ґрану, що передав се місто Туркам без бою і пішов з їх табором… Зрадивши в душі свою віру й Апостольську Столицю, зрадив і нарід свій, що стояв на дорозі в поході Туркам. І буде на віки страшним доказом народам, що зрада своєї церкви і віри все попереджає зраду свого народа.
На Віденській Горі станув Балі-беґ, намісник Босни, командант передньої сторожі, а перед ним, блище до міста,
261
