Божий Старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього як в образ і ловила кожде слово з його уст.
Тут старець знов напружив ум свій і високо зморщив чоло та почав:
„…А вь лѣто 6655[1] убиша Кіяне Игора Ольговича снемшеся вѣчемъ и похитиша въ церквѣ св. Өеодора когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимѣ… И монатю на немтъ оторгоша и изтъ скитки изволокоша и елице изведоша изъ монастиря и убиша его и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша…“
Відітхнув і продовжав:
…„А тисяцкій Лязор — то мусів бути варяжскій нащадок, мій синку, бо пошанував хоч тіло князя — повелѣ воинам взяти Игоря князя и они вземше покриша его одеждами своими и положиша тѣло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменіе велико: зажгошася надъ нимъ свѣщи вси. И наутрѣя приѣха игуменъ Антонъ и везе тѣло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробѣ…“
Старець знов відітхнув і додав: Так описує стара літопись нашої землі, як поводився наш народ з владою своєю, слухаючи підшепту бунтівників.
— „А на щож Бог допустив до такої страшної річи, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тілом його?“ запитала Настя.
— „Бо дав Господь свобідну волю людям, сотворивши їх на образ і подобіє своє. Робіть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до чого дійдете… На потомках потомків ваших відібю злобу вашу… Не спинялася та злоба і перед найбільшими володарями нашої землі, мій сину… Королеви Данилови, першому розумом по Соломоні, на пирі, при чужих послах, для більшої наруги наш Галичанин жбухнув чашу вина на обличча… А Ярослава Осмомисла, котрого навіть чужі князі і султани вибирали суддею за розум його, взяли Галичане на страшні тортури: живцем спалили перед очима його любу жінку… Се той сам господар
- ↑ 1147 р.
128
