— „А він що?“ перервав нетерпеливо Вірменин. Турок Ібрагім слухав весь час спокійно, але дуже уважно.
— „Що?! каже до мене (а бакшіш вже сховав): Чи ти чоловіче не здурів?“
— „А ти йому що?“
— „А я йому кажу: Та чогож би я мав дуріти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Виж знаєте…“
— „А він що?“
— „А він каже, що вона нічого не потребує!… Якто не потребує? питаю його… А він каже: Чоловіче, забирайся, поки ти живий, бо як хто підслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-і-Гумаюн!… Нині-завтра — каже — буде її весілля з Падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!… Здурів до чиста!…“ каже.
Присутні повставали зі здивування. Сим разом навіть поважний Ібрагім отворив уста і сказав суворо:
— „Не жартуй з такими вістками!“
— „Я також гадав, що він з мене жартує! Але він каже: Чоловіче! Тихо… Я тобі і твій бакшіш зверну і йди собі, відки прийшов. Не хочу клопотів мати!… Як він сказав, що навіть бакшіш зверне, то я вже знав, що се не жарти. І вже мені не потребував більше повторяти, щоб я йшов… Я не пішов, а побіг. Знаєте, може бути біда! Не всьо в нас було в порядку. Як вона тепер слово шепне Султанови, може бути зле з нами!“
— „Їдьмо нині в ночи!“ сказав Вірменин.
— „Зараз!… То ще не все!… Біжу я сюди й бачу коло головного мечету… султанські сіпаги в тулумбаси грають… Люди ся збігають… Підходжу і чую, як сіпаги кричать: „А хто знавби, де знаходиться Абдуллаг з Каффи, учитель корану в одній зі шкіл невольниць… і не повідомив про се найвищу владу Падишаха… тому буде вирваний язик… і живцем буде над огнем колесований… аж до семого поту!…“
— „Гарна історія!“ шепнув переляканий Вірменин, що також побілів як смерть. А піт на нього відразу виступив. Наступила загальна мовчанка. По якімсь часі Вірменин сказав: — „Ва, ва! Сумніву нема, що й за нами вже десь шукають…"
118
