Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.
Великий Завойовник і Законодавець Османів обернувшись обличчем до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з адютантів.
Той приложив трубку до уст.
За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих мов морські буруни рядів мослємських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.
— Чи то знов до наступу? — запитала все ще клячучи султанка Ель Хуррем.
— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світа. І підступивши до Жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.
Обоє йшли мовчки і думали — про своє життя. Він думав у покорі свого духа про волю Аллага, котрий може тут, на сім місці поклав межу для дальшої кари „джаврам“
А вона? Хора в нутрі душа думає над своїм болем.
Обляжене христіянське місто немов віддихало. В нім ще яснійше заблистіли Господні церкви і радісно мов на Великдень дзвонили всі дзвони їх. В цілім лісті лунала одна-одинока пісня:
„Тебе Бога хвалимо!“...
Глуха осінь ішла землею Германців, коли відходив з під Відня Сулейман Величавий. Не гнала за ним ніяка погоня. Ні оден відділ Німців не вийшов за мури міста. Тільки вітер шумів по лісах над Дунаєм і кожний листок кидав у гріб його. Якісь короткі, немов постарілі, дні йшли, з сірим світлом своїм над військом Падишаха, що з вірою вертало з ним.
Тільки тут і там зарокотів грім по небі. І часом перун фосфоричним світлом круто як гадина заскакав на обрію.
А листки безнастанно канули з дерев.
Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомість їх. Він тихо промовляє осінними днями: так минуть і ваші дні. І ви так ніколи не вернете на сей світ, як не вернуть на дерево ті самі листочки, що зогниють в землі, як не вернуть ті дні, що минули.
269
