на тім становищі! Мушу! Без того всі мої пляни на ніщо не придадуться. На ніщо!
Відчувала й розуміла, що убиття Кассіма булоб її першим, уже зовсім безпідставним убийством. Але не бачила вже відвороту. Куди? До чого змагати? Чула, немов у ній крізь усе її єство перепливає якась рвуча ріка — влади, золота, блеску, могутности. На дорозі стоять Кассім і Мустафа. Мусять бути усунені! А коли, — се ще покажеться. Ще відбуде з Кассімом оден святий Джігад на захід... А потому...
Встала, зібралася й поїхала подивитися на роботу майстрів святині зі стовпами червоного граніту і з верхами з білого як сніг мармору, де міграб буде з білого мармору і проповідниця і мінбер для хатіба і мастаб муеззіна й висока максура для Сулеймана Справедливого...
Здрігнулася.
На хвилину зробилося їй дуже жаль, що він, її муж, єсть і буде і на віки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити його нарід. За його велику побожність, котру помалу сама тратила і без котрої було їй так тяжко, так що раз тяжше. За його спокій. А головно за його очи, котрими той народ так дивився все на її чоловіка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селіма.
І той нарід і вона — обоє мали силу від своєї любови. Тільки — розуміла, о якже розуміла, — що сила того народа була невинна, хоч нищила довкруги всі землі, які не належали до Падишаха, — а сила її була недобра, хоч іще не нищила, а будувала.
Розуміла. Та не мала вже змоги завернути. Воля її плила вже як ріка. Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим її пригнали сюди з Рідного Краю. І навіть чула на собі сирі батоги — жадоби влади для сина свого, для крови своєї.
Чула, що програє святий Джігад добра і зла, який має в душі кожда людина, — одна більший, друга меньший.
Вже доїздила до місця, де тесали каміння під будову святині. Її святині! Здалека чула стукіт робітників і бачила, як кланявся їй Сінан, найбільший будівничий Османів, що робив своє діло.
261
