— А щож видумали тоді?
— Нічого не видумали, тільки зажадали від молодого султана виплати в золоті надзвичайних дарів.
— Хто зажадав?
— Яничари, відповів так тихо, якби боявся, що стіни вуха мають.
— І султан виплатив?
— Ой виплатив він їм таку платню, що страшно попамятають і мабуть ніколи більше не підіймуть зброї проти Сулеймана.
Султанка Ель Хуррем заперла в собі віддих і вся перемінилася в слух. А в гарній головці її так закипіли думки, що примкнула очі, щоб командант Стамбулу не зміркував, що діється в ній. Кассім оповідав дальше:
— Вже міхами обвязали шиї аґам яничарів і на площах столиці чути було гуркіт викочуваних гармат і метушня счинилася в сераю, як молодий Падишах казав привести три коні. Приведено три коні. Я був тоді ще адютантом його як принца, бо ще не було часу зробити ніяких змін. Молодий Падишах вискочив на коня і кивнув на мене і на Агмеда-башу, пізнійшого Великого Везира. Ми обидва сіли на коней, вже бачучи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав відваги, сказати словечко до Падишаха.
— І ви в трійку поїхали?
— В трійку, о Хуррем!
— Без війська?
— Без ніякого війська. Сулейман їхав на переді, а ми за ним. Уже здалека шуміла велика касарня яничарів як шумить Босфор в час бурі. А Падишах мовчки вїхав на подвіря, де так кипіло, як у кітлі.
— Його не пізнали? перервала.
— Його зараз пізнали, бо нераз він з тим військом ходив на муштри ще як престолонаслідник і знав його кождий жовнір у столиці. Падишах мовчки зіскочив з коня, а ми зробили те, що й він. І я і Агмед, оба ми були певні, що живі не вийдемо з тої прогульки.
— А що ви думали, що буде з султаном?
— Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали.
— І щож було дальше?
256
