— „Мій приятель і великий учений, Муфті Кемаль Пашасаде, з яким усі науки зійдуть колись до гробу, каже: „Навіть найбільший лікар не береться простувати звихнену руку своїй власній дитині. А чужим навіть зломані ребра складає". Вибач мені, надіє Османів! Я не для ласки говорю, що ціню Тебе більше, ніж рідного сина. І тому не можу лічити твого серця...“
Молодий Сулейман з вдячністю але з нетаєною прикрістю залюбленого подивився на старого фільософа й запитав:
— „А в когож ти радиш мені просити сеї прислуги?“
— „Віддай сю справу Колегії Улємів."
— „Ні. Се мені за довго тревалоб,“ відповів нетерпеливо.
Старий Мугієддін знов помовчав. Потому зачав непевним голосом:
— „То може уповажниш мене, говорити в тій справі з христіянським патріярхом..."
— „З христіянським патріярхом? Чейже він не навертатиме христіянки на іслям!“ сказав молодий султан з найвисшим здивуванням.
— „Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити ніж наші улєми. Не забувай, Падишаху, що Аллаг віддав Тобі владу над ними і що вони може посвятять одну душу для ласкавости серця Твого..."
Молодий султан подумав і сказав:
— „Муфті Кемаль Пашасаде не даром уважає тебе своїм приятелем. Нехай буде, як кажеш! Тільки скоро роби се діло. Вступ маєш кождої хвилі."
Авдієнція була скінчена.
Ще тогож дня вернув до султана Мугієддін-Мудерріс.
— „Що сказав христіянський патріярх?" — запитав султан.
— „Відмовив," відповів спокійно Мугієддін.
Султан скитів. Обличча мав спокійне, але під очима дріжали мязи. Запримітив се старими очима Мугієддін-Мудерріс і сказав помалу, слово за словом важучи мов на вазі.
— „То моя рада була зла, не його рішення. Нехай-же Твоє рішення не буде меньше справедливе, ніж його. Не забудь, о Могутний, що боротьба з жінкою не виграється на-
{{{pagenum}}}
