— Паничу гов-в-в! аж реве дід Хтодось, бо знає, що я жартую. Він і собі жартує.
Єго голос серед темряви знов загув, як труба і ввірвав ся далеко під кручею. Міні стає сьмішно.
— Діду гов! кричу я втрете.
— На цей вечір доволі! Нехай ще на завтра! Завтра з мішком, сьогодня з торбиною! кричить до мене дід.
— Діду! Ви звідсіль коло огню похожі на дикого Індийця! кричу я.
— Брешеш, паничу! Дикі люде — песіголовці з одним оком в лобі, а в мене, хвалити Бога, обидві баньки цілі, поки якийсь становий не вибє, кричить дід. Я регочусь. Міні сьмішно, що дід плете якусь нісенітницю, невідому в ґеоґрафіі.
— Песіголовців з одним оком нігде в сьвіті немає, кричу я до діда. Хиба ви бачили песіголовців?
— Бачити на своі очи — не бачив, а чув. Кажуть, десь вони живуть за морем тай людей ідять, обізвав ся дід. А в книжках якже пишуть?
— Пишуть, що немає! кричу я. Є люде червоні, чорні, жовті, жовто-горячі…
— А може й зелені є? кричить дід і регочеть ся. Мабуть й книжки часом таки брешуть.
— От чорні люде так є. Я сам бачив в Одесі: Арапами звуть ся; причепи хвоста та роги, то й готовий чорт.
— В Америці живуть червоні, дикі люде, іх звуть Індийцями, кричу я до діда.
— Колиж вони червоні? Чи тоді, як варені, як от раки, чи й сирі червоні? обзиваєть ся дід.
— І живі червоні, кажу я. Знов закував сич: кукував, кукував! Дід передражнює сича тоненьким голосом: кукував, кукував! достоту як сич. Я регочусь з усеі сили.
