там купались в морі люде. Білі тіла рядами вили ся по камінню, лиснячи на сонци. В щелинах скель сиділи й удили рибу рибалки. Білі чайки вили ся над ними і кричали, ніби просили собі в рибалок поживку. Море стояло тихо, але між камінням підскаковали білі гребені хвиль, шуміли, шелестіли, як кленовий лист на вітрі.
Дихнуло поезією з моря на молодих людей. Почули ся тихі мотиви пісень та все про море, про далекі теплі краі. Пригадали і прощаннє Байрона з рідним краєм на кораблі, під шумливими вітрилами: „Бувай здоров, краю, мій краю коханий! Твій берег в мглі сизій зникає! За хвилями хвилі ревуть наче пяні і чайка над ними літає!“ Далеко в мори забіліло вітрило, як крила чайки. Христина Милашкевичова стояла на камінню і крикнула: Ой сілаб я на той корабель та й чкурнулаб оце аж в Константинополь.
— А щоб ви там робили? спитав Целаброс.
— Взялаб дрючка та лупила Турків, сказала Христина.
— А то навіщо? спитав Комашко.
— Дивилась-би, як Турки дають сторчака, сказала Христина. Всі засміялись.
— Сьміливаж ви дама, коли Турків збираєтесь бити, сказав Комашко.
— А виж думали як?! Ой, ви мущини! Побабились ви зовсім за тими книжками, сказала Христина. Вона крутнулась, вхопила одною рукою за плече Мавродіна, обкрутила єго кругом себе, як дитину, и знов поставила на місце, ще й штовхнула єго легенько в плечі.
— Ого-го! Добру силку мають оці степові дами! Хоч зараз на Запорожжя. А нуте обкрутіть і мене, сказав Целаброс.
