Був май 1880. року; були перші дни мая, але над Кишиневом вже повиває літним теплом. Кишиневський міський сад, увесь з акацій, тілько що розвив ся і стояв у всій майській красі. Сад сьвітив ся зверху до низу. Через дрібчастий молодий лист акацій соняшне проміння сипалось, як через намітку, і пронизувало кожну гильку, кожний листок. Сад блищав, лиснів, обсипаний ранньою росою, осьвічений сонцем, неначе сьміяв ся, радів, що настала весна, радів радістю сьвітового, невмираючого, по-вік оживаючого життя.
Ранком одного дня, на пушкинській аллеі з старих акацій, на лавці сиділи дві панни, приятельки і товаришки по гимназіі, Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу череа сад, вони сходились зарані в саду і гуляли годину-другу по аллеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекціі в женській жидівській школі — не задля заробку, а ради принципа-космополітизма, щоб помогти найбільше придавляній націі, найбільше пригніченій женщині. Обидві панни були в однакових темно сірих сукнях, в однакових білих викладчастих комірцях і легких літних соломяних капелюхах. Вони убрали ся в той простий убір неначе змовились; то був убір іх паняньського кружка. Ні в одноі на руках не було рукавичок.
Саня Навроцька була русява, височенька на взріст, тонка станом, з ясно синими веселими очима. Русяві короткі коси вили ся кучерями і розсипались, неначе
