шилась і почала розходитись. І знов вітер несподівано упав так раптово, як і схопив ся, неначе море позіхнуло раз, другий з просоння та й знов заснуло.
Саня Навроцька та Надежда Мурашкова піднялись з стільців. Кавалєри повставали сьлідком за ними і провели іх до гостинниці.
Другого дня була неділя. Ранок був погодний, ясний, та горячий. Чималий сквер коло одеського собора аж лиснів, зелений та сьвіжий, политий водою, залитий горячим сьвітом сонця. Алеі з акацій кругом сквера, купи кущів на зеленій сьвіжій траві, кльомби широколистих квіток — все ніби мліло в ясному горячому сьвіті. Фонтана коло самого собора бризкала разками дрібних крапель. Краплі блищали на сонци, неначе розсипані діяманти. Люде вештались на сквері. Усе було залите сьвітом. Скрізь був рух, скрізь кипіло життя великого міста. Була вже десята година.
Віктор Комашко перший прийшов на сквер і сів на лавці в тіни густого чинара.[1] Він зумисне поспішав прийти поперед усіх: в него була думка стрінути Саню і поговорити з нею на самоті. Комашко обвів очима всі доріжки на сквері, по котрих ворушились, неначе в хрещика, грали люде. Сані нігде не було видно. Перед очима в Комашка стелила ся широка, перша в Одесі, Дерібненська улиця, обсаджена рядами акацій. Вона йшла до моря, западала в долинці, і через ту улицю, як через ворота, було видно в перспективі широкий простір: гору Лянжерон над морем, а коло гори сине широке море, закутане в білий, легенький, прозорий туман. Комашко задумав ся, втопив очи в сизу мглу на морі, де блищали золоті скалки на воді, де біліли вітрила кора-
- ↑ орієнтальна плятана. — Ред.
