— Може це в ґазетах написано? спитав Комашко.
— Ні. Я чув оце тілько що на вокзалі[1], сказав Бородавкин.
— Хиба ви хотіли іхати в Кишинев? спитали єго.
— Та ні! я проводив на вокзал одного нашого Кишиневця. Та там в Кишиневі вийшла ще й друга історія. Поруновський хотів стрелитись за свою жінку з Ловеласом Мочу. А знаєте, який вийшов між ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зістатись в Кишиневі, а кому виіхати на пять літ з Кишинева. Ловеласові Мочу випало виіхати, і він виіхав.
— А щож на те жінка? спитали в Бородавкина.
— Жінці байдуже; вона любила іх обох однаково, молов Бородавкин.
Всі кругом стола зареготались. Засьміялись і коло столів близьких од нас, бо й там чули оповідання Бородавкина. В Кишиневі на сто тисяч народа нема ні одноі ґазети. Бородавкин був тою місцевою ґазетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває, що робить, хто з ким змагаєть ся, хто з ким лаєть ся, хто з ким кохаєть ся. Єго се все страшно інтересувало. Коли він подавав ці новинки, єго випнуті сірі великі очи аж грали.
— А знаєте що, панове? Підемо завтра на Малий-Фонтан всі гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляємо, посьнідаємо та й до дому на обід вернемось, крикнув Бородавкин, махнувши своєю довгою важкою рукою. Єго блідо-жовте лице засьвітилось.
— Може і в карти там пограємо? сказав іронічно Комашко.
— То й пограємо. Боно, бачите, над морем, може
- ↑ На двірци желізниці. — Ред.
