дворі стало сьвіжійше. З моря потягло тонкими пахощами морськоі води, потяг частий сьвіжий морський воздух. Скрізь сьвіт, блиск, шум, гам, гармідер, веселість. Гук музики зверху на бульварі перебивав гук музики внизу, коло літнього театра. Все це ворушило нерви. Люде забували тревогу дня, клопоти життя. Наші знаємі панни та паничі довго сиділи і балакали. Усім було весело. В очах у всіх сьвітилась радість; то був час спокою, одпочинку.
Між столами з'явилась здорова великанська фіґура і простувала до того стола, де сиділи панни та паничі: то був знакомий і сусіда Комашка та Мавродіна Серґій Степанович Бородавкин. Бородавкин був син багатого катеринославського поміщика, потомка одного з тих московських панів, котрі забрали собі давні запорожські степи. Його батько був страховищем, катом для крепаків, для жінки, для сина, для дочки. Село й його сімя тільки тоді оживали, як він вийіздив на кілька неділь в Никополь або в Одесу. Погонич вертаючись з порожним еквіпажом, прийіхавши на гору, під котрою стояло село, ставав на козлі, махав шапкою, махав батогом і кричав на все село: нема пана! нема пана! Сі слова долітали до панського дома, розносились блискавкою по селу. Сімя Бородавкина вибігала з покоів, раділа; все село хрестилось на радощах… воно тільки жило й дихало, як пана не було дома…
Старий Бородавкин держав в руках село і сімю, як в залізних кихтях з гострими пазурами. Жінка його рано вмерла з горя. Дочка Христина втікла в ночи через вікно і потайно повінчалась з сусідним поміщиком Милашкевичом. Синови не давав батько і зайвоі копійки в руки. Молодий Серґій Бородавкин був вже рік в універзітеті, як помер його батько. Його широка натура,
