вітря було гаряче, неначе в натопляній хаті. Тягнуло духом порта, важким духом теплоі морськоі води, смоли, камяного угля, диму од паровиків залізноі побережньоі дороги. З политоі мокроі мостовоі піднімалась пара. Паничі дійшли до широких камяних сходів, котрі спускають ся з гори, неначе широке ростеляне полотнище. Всюди на сходах вештались пани з простиралами в руках, обвитих ремінцями, далі з гарненькими плетеними кошиками в руках, з котрих виглядали вишивані рушники та тонкі простирала. На верхніх східцях вгорі сиділи густими рядами няньки з дітьми, мамки, міщане, неначе кури на сідалі. Паничі вийшли на верх сходів неначе вилізли на якусь високу башту: вони облились горячим потом.
— Сідаймо тут коло кофені та напємось чаю, сказав Мавродін; нема сили йти до дому.
— То й сідаймо, обізвав ся його товариш Комашко, ледві дихаючи: в мене усе тіло розімліло. Вони сіли коло столика, що стояв з самого краю, недалечко од сходів, коло самісінького камяного, низького парапета. Парапет стояв над мурованою високою стіною, а під стіною на терасі гори розстеляв ся сад з миртових акацій; в саду жовтіли доріжки, що вили ся до літнього деревяного театра. Комашко впав на стілець, спер ся на широкий камяний парапет і дивив ся вниз на терасу, засажену акаціями, на людей, що вештались внизу по доріжках. Мавродін покликав слугу, котрий вибіг з роскішноі кофені, гарноі як мавританська храмина. Слуга приніс чаю. З під напятоі над столиками та стільцями парусини було видно усей бульвар, на котрому вешталась подекуди публика. Через парапет було видно усей залив, широку далень синього моря, обидва порти; з одного боку залива було видно плисковатий пересип над
