— Ви знаєте, про чиі очи я говорю? спитав Целаброс перегодя.
— Ні, не знаю! обізвалась Надя, неначе прошепотіла.
Целаброс замовк. Вони йшли далі по алеі. Од старих горіхів понависало довге необрубане гилля. Подовжастий, сьвіжий лист, неначе краплі стікаючі і готові впасти, понависав масами і зачіпав іх по щоках, по плечах. Іх голови по плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од гори.
— Ви не знаєте, про чиі очи я говорю? знов спитав Целаброс. Він зумисне розпалював іі серце, щоб вразити несподіванкою.
— По чім я могу знати? Хто знає чужу душу? сказала Надя вже сердито.
— Про ваші очи! сказав Целаброс, і з тими словами він обняв іі за стан і почав горяче цілувати в очи, в уста, в щоки.
Надя ніби замерла на одному місци; не знала, що почати.
— Ходім далі, моя люба, моя дорога! сказав Целаброс, взяв Надю за руку, і хотів вести іі далі по алеі. Надя стояла на одному місци; вона ще не прийшла до памяти.
— Ходім далі! сказав Целаброс.
— Не піду! пустіть мене! зашепотіла вона. Озирнувшись назад, вона трохи опамяталась. В алеі не було видко й душі.
— Ходім далі! там нас ніхто не вглядить! сказав Целаброс і потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, як нежива.
Алея густійшала. Необрубані гильки позвішувались низько і зачіпали іх обох за голову, за руки. Треба було
