схаменув ся і тільки рукою махнув: розумій, мов, як найкраще.
— Ходімо, трохи походимо, сказав Целаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоілась. Румянець трохи пригас на щоках.
— Як пишно розвила ся оця алея! Ходімо по алеі, сказав Целаброс.
Вони пішли по алеі з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядами понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвили ся. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і сьвітилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.
— Величність! Ой, величність! почав Целаброс. І я іі люблю у всьому: і в житті і в поезіі, і більш усього в поезіі, в страсти серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці багато високого, поетичного.
Надя почула, що в неі серце ніби замірає.
— Краса дівоча — то найвища краса в сьвіті, найвища поезія. Усі великі твори ґєніів тим великі, що найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого і красу душі делікатноі, чуйноі, говорив Целаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гильками старих горіхів.
— Ви чоловік сходу, син клясичноі Греціі, несьміливо обізвалась Надя, і іі голос насилу було чути.
— Бачив я на своєму віку дівочі уста: клясичні, виразні, звивчасті з ямочками по середині, червоні як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осьміхнуть ся вони, з під іх блиснуть білі, дрібні зубки, як дві низочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом дишуть вони, як пучок майськоі рожі в білому букеті конваліі. А як розгорять ся вони страстю, коханням, як розкриють ся од жаги кохання, чуєш
