Очи його стали хитрі, по азийському хитрі, як у крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останний раз забожитись, і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…
— Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця! подумав Целаброс.
— Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, сказав Целаброс. Якби ще тут по один бік долини було море. Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.
— І я люблю море, обізвалась Мурашкова, ледві вгамувавши своє серце; я не люблю тих дрібязків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми ґєнія.
— Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця, страсти? Чи правда? спитав у Наді Целаброс.
Надя помовчала й подумала.
— Люблю і високі пориваная людського розуму і високі поривання людського серця, сказала Надя; але більше від сього люблю розумне й користне діло.
— Одначе ви служите в банку і копаєтесь в нудних цифрах? спитав у неі Целаброс.
— Ця служба зовсім нерозумна; сушить мене, як літня спека землю. Але мушу служити, хліб заробляти, сказала Надя.
— Душить вона й мене. Я чую, що я призваний до якоісь ширшоі й вищоі діяльности, сказав Целаброс.
— До якоі? чи розумовоі, чи поетичноі, чи практичноі? різко поставила питання Мурашкова.
Целаброс трохи-трохи не вихопив ся: до практичноі, матеріяльноі, до чого він мав природний хіст; але
