ско одібє його в мене. Невже я втеряю його? думала Надя. Вона почула, що іздригнулась від тієі мисли, неначе на неі повіяв холодний, мокрий, осінний вітер. Вона чогось зразу зненавиділа мадам Лупореско.
— Надю, пий чай, бо вже усі випили! Треба стакани мити, сказала Зоя. Надя випила разом стакан чаю і другого не схотіла.
— Не прийшов Целаброс, сказала Саня. Підемо сьогодня не в міський сад, а в сад Романдіна.
Саня, Махновська й Надя пішли в сад Романдіна. Той сад був розкинутий в кінци міста, на горі, і по Боюканській долині. На боках гори і внизу в долині зеленів виноградник. Картина з саду на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в сад і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки відпочивали, задивившись на долину. Кругом неширокоі долини стояли гори, перетнуті узенькими щілинами. На дні долини зеленіли огороди і блищали два маленькі ставочки, як дві кришталеві шклянки, кинуті між вербами. Половина долини вже вкрилась тінню попід горами і неначе засипана, друга половина була осьвічена сонцем і жевріла червоним сьвітом. Під горами в тіни біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградник, сади з волоських горіхів, абрикозів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках. Над долиною повівало миром, тишою, сьвіжостю майського вечера. Тільки соловейки щебетали в вербах і будили трелями засипаючу, пишну долину.
Не встигли панни сісти на лавці і надивитись на картину, як позад іх почув ся голос.
— А ви он де? Добривечір! сказав голосно Целаброс. Поезія! картина природи! май!
