лови до ніг він був закутаний в машкарадний костюм.
— Не вже педаґоґ повинен не розвивати, а забивати памороки? Це мині дивно… Звідкіль це така напасть на мене? Це певно махинація Фесенка? І той нечесний чоловік, — хто єму йме віри, сказав Комашко сердито.
Директор почервонів і надув ся, як индик.
— Фесенко тут ні в чому невинний. Ви прочитали в одній клясі уривок з украінськоі думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на іх. Ви не на місци в нашій ґімназіі. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море. Ви йшли усе проти мене, в усему мині противословили; ви ставали мині в опозиціі. В кінци усього ви винні, бо… вас люблять ученики. Цей гуманізм… гм… недобра річ… Ви проповідуєте гуманну педаґоґію, а нам треба педаґоґів суворих, жерстких. Як би вас ненавиділи, це був би добрий знак для вас: ми-б вас ще держали. Ви чоловік талановитий, ваше слово мае вплив, і цим ви небезпечні. Як-би ви були тупий чоловік, ми-б вас ще держали; тупиці не страшні; але ваш розум, ваша енерґія… Директор розвів руками і не договорив.
— Коли такі ваші принципи, то я маю за безчестє служити при вас. Ви ославили мене перед вищою властю, ви засудили на смерть усю мою практичну діяльність в житті, сказав Комашко й вийшов.
Директор почервонів; він зараз написав про усю розмову в Одессу.
Невеселі думи думав Комашко, вертаючись від директора до дому; він знав, що директор думає одно, говорить друге, а робить трете. Та чи один же директор? думав Комашко: десятки, сотні інтеліґентних людей думають і роблять так само. Кругом себе
