— Як ти сідаєш? Ти зсунув сальфетку! Простели гаразд! крикнула Навроцька.
Навроцький оглянув ся позад себе і трохи підсунув під себе зібгану сальфетку.
— Гм… ця мебіль мабуть поставляна для того, щоб на неі не сідати, а тільки дивитись, муркнув собі він під ніс.
— Як будемо справляти Санине весілля? спитала в него Навроцька.
— Як-нибудь. Гм… Якже єго справляти? обізвав ся Навроцький. Як на мене, то аби повінчати молодих.
— Як то, як-нибудь справити весілля? Треба по-переду порадитись, скласти програму, чи що, сказала Навроцька. Я не думаю справляти такого нигилистичного весілля, як справляють для стрижених паннів.
— Гм… Гм…м…м… Нигилистичне весілля не погана річ, бо… гм… дешево коштує. На дідька і справді ті дорогі витребеньки, обізвав ся Навроцький.
— Давай гроші, не теревень! Треба купувати фату, ґірлянду, букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальню сукню, заговорила Навроцька.
— Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там традиційних витребеньках, обізвалась в одчинені двері з своєі кімнати Саня.
Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на манастирську келію. Вікна виходили в старий сад. В вікнах були вправляні густі залізні ґратки, переплятані доволі густо, як і у всіх кімнатах, що були від садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку долину сади та виноградники. Від злодіів та розбійників ще не в такі давні часи в Кишиневі і справді було зовсім небезпечно.
