чогось здавались єму куклами, зґрупованими як на сцені, по театральному.
— Маню! моя дорога Маню! Чого-ж ти плачеш? втішала мати свою мазану дочку. Не плач серце! „Я тобі дам варення“… хотіла сказати Навроцька, але схаменулась. Маню! піди з Дмитром Васильовичом над море та прогуляй ся. Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.
Харитон Кирилович сидів, дивив ся і навіть не клипнув очима, неначе не до него говорилось. Жінка скоса глянула на него і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюх та зонтик і повела Маню та Фесенка на прогуляння на сьвіже повітря, як маленьких дітей: вона боялась пустити саму Маню з Фесенком над вольне море.
Навроцьки з Великого Фонтана вернулись до Кишинева. Раіса Михайлівна Навроцька, напившись ранком чаю, сиділа в своій просторній трохи низькій гостинній і думу думала, схиливши голову і згорнувши руки. Здавалось, ніби вона задумалась над якимсь сьвітовим питанням. Скупа Навроцька усе позакривала і позатулювала в своій гостинній від сонця, від мух, павуків та від гостей. Мебіль була понакривана білими накривцями. Щоб гості не збавили стола перед диваном, Навроцька накрила єго жирардівською жовтою скатертью; поверх неі закрила стіл дорогим килимом в роскішвих квітках; щоб не замазав ся той килим, Навроцька накинула на него тонку дорогу плетяну скатертку, і щоб та скатертка не замазалась, попідкладала під лямпу, під попільничку, під коробочку з сірничками малесенькі білі саль-
