Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона від злости не догляділась, що то була іі власна книжка.
— „Нана“ Золі! „Нана“! Пхе! Яка гидота! Де це ти іі узяла? спитала Навроцька.
— В вашій шуфляді, в столику, сказала спокійно Маня.
— А столик був замкнутий! Я заперла оце паскудство в столику.
— Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку, сказала спокійно Маня.
— Ти одімкнула без мене столик! Ти, мене не спитавшись, узяла книжку! А ти погана, негодяща, непутяща дівчино! кричала сердито Навроцька.
— А чом же не взяти й самій? Хиба я маленька? сказала спокійно Маня. Саня читає усе, читає такі гарні, інтересні книжки, а мині не можна. Он і Комашко сьмієть ся з мене: казав Сані, що я й доси на привязи в мами.
— Я-ж казала, що ті Комашки та Мурашки — то моє горенько, сказала Навроцька. От іди до дому! Не сьмій сама без мене виходити з хати.
— Чого я піду в хату, коли мині й тут добре, сказала Маня, вже піднявши голос.
— Іди зараз, кажу тобі! крикнула Навроцька.
— Ба не піду. Не хочу, почала вже вередувати Маня.
— Йди, бо я батька покличу, крикнула Навроцька.
Маня трохи побоялась батька, встала й пішла з матірю. Вони увійшли в кімнату.
— Неначе нема тобі роботи в хаті. Он наготовила мольберт, пензлі та фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного кавуна, сказала Навроцька. На пензель, та малюй.
