схотілось побачити ті горді, пишні очи, котрі вона бачила того дня в саду. Вона почула, що серце іі почало тревожитись. В гостинній крізь двері було чути дзвінкий голос Зоі і низький барітон. Говорили по грецьки. Слова не долітали виразно, але барітон лив ся в розмові то голосніше то тихше, неначе пісьню сьпівав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говорить промову з катедри.
— Який чудовий голос! йшла думка в Наді: мягкий як оксаміт, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордоі фігури, до його грізних очей не йде такий ласкавий мягкий голос. Ні, це не він.
І Наді чогось стало жаль, що не той прийшов, кого ій несподівано забажалось побачити. Вона не чула, що говорили приятельки, і сиділа задумавшись.
— Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твоі думки в тих краях, де цитрини стигнуть, де гордий лавр і мірт ростуть? сьміялась з неі Саня.
Надя ледви вздержала легке здихання: іі дума наче залинула в якийсь інчий чудовий край, де й квітки кращі і небо синійше, і зорі яснійші і пісні голоснійші…
В гостинній почули ся ще голоси. Надя пізнала по голосу двох аґєнтів з Смирни, що приіхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурузу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі, неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваєть ся в ключі в зборовому казані. А той барітоновий голос, мягкий, ласкавий, не заглушав ся. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа і розмовляла Зоя з своіми гістьми. Коли це двері з гостинноі відчинились. Увійшла Зоя. Іі очи сьвітились ще весельше.
— Надю! причепурись, та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! трохи не кричала Зоя.
