— Я з тих, що ніколи не прощають за зраду в коханню, ніколи, до смерти!
— Надю, ти-ж для мене вже рідна! крикнув Целаброс.
— Я для вас тепер чужа! І буду чужа! Прощайте на віки! Ніякою жертвою вже не добудете мого серця. Я оце тільки що була над морем, сьлідкувала за вами, усе, усе бачила і тільки що прибігла в кімнату. Моя любов сьлідком ходила за вами, де ступала ваша нога. Йдіть, не мучте мене. Я чую, що в моіх грудях клекотить, душить коло серця… Мурашкова застогнала, вхопилась обома руками за серце, неначе мала вмирати.
Целаброс вхопив склянку, налив води і подав ій.
— Ха, ха, ха! зареготалась несподівано Мурашкова. В неі шия повна, біла, як у лебідя. В неі голос, як у сирени. А моя шия тонка, як у чаплі, смугла. Ха, ха, ха! зареготалась истерично Мурашкова, і той страшний регіт розсипав ся по тихій мертвій кімнаті, по тихому домі.
— На, випий води! сказав Целаброс.
Мурашкова вхопила склянку і кинула нею об поміст. Склянка розлетіла ся на шматочки.
— Через вас я зазнала рай серця, через вас я зазнала й пекло й пекольні муки серця. Ви мене дурили ідеалами, а самі так підло відреклись від них. Ви фразер, граєтесь красними словами, високими ідеями, а я вам пойняла віри… Ви нікчемний чоловік, крикнула Мурашкова. Я думала, що матиму в вас підмогу, знайду поміч, а ви…
Вона заплакала і перегодя знов засьміялась. Іі мисли плутались, як в тумані. Вона говорила, перемішувала ласкаві слова з лайкою та прокляттям, то благала, то проклинала. Целаброс відчинив вікно, взяв Му-
