неначе тінь Мурашковоі: бліда, як віск, уста білі, щоки запалі, великі очи пригасли. Але через хвилину в очах заблищав огонь, з них ніби сипались іскри. Злість, помста, ненависть так виразно виявились в тих блискучих очах, що Целаброс оступив ся ще на ступінь від неі, вгадавши якусь велику тревогу в душі дівчини.
— Надю! що стало ся з тобою? Я не впізнаю тебе; ти стала страшна, як смерть, а твоі очи горять, сказав Целаброс і на ступінь приступив до неі.
Блискучі очи в Мурашковоі знов неначе погасли, як зорі, що несподівано закрились легкою прозорою хмаркою.
— Я стала страшна, як смерть… Ти вбив мене на смерть! сказала Мурашкова тихим голосом. Голос іі був тихий, приглушений, неначе єго було чуть десь з'за сьтіни. Вона не промовила, а неначе прошепотіла ті слова.
Целаброс стревожив ся: він догадав ся, що трафилась якась подія, котра виявила єго темну душу.
— Надю! тобі щось наговорили на мене, набрехали лихі люде, обізвав ся Целаброс.
— Я сама усе добре знаю, усе бачила! несподівано крикнула Мурашкова різким голосом.
— Що-ж ти знаєш? Що-ж ти бачила? спитав Целаброс вже тихійшим голосом, похожим на голос винного школяра.
— Я знаю, що ти гуляв човном на морі з Бородавкиною, сидів з нею над морем на камінню, обнимав іі, цілував в шию, пив з нею…
І іі різкий голос з кожним словом ставав тихійший і на останних словах якось чудно зашипів: — я дала тобі свою любов, своє серце, пойняла тобі віри, як чесному чоловікови. Але за те я хочу, щоб і ти віддав мині всю свою любов, своє серце, своі мисли, усе твоє жи ття, усего
