ходила за тобою, оце впіймала тебе, трохи не силою повела до моря, посадила з собою в човен. Не пущу! аж крикнула Бородавкина.
— Час спати. Мині спати хочеть ся. Дивіть ся, я позіхаю, сказав Целаброс і позіхнув на увесь рот.
— Позіхаєте при мині! Позіхаєте в таку пишну ніч! Дивись, місяць пливе в небі. Море дрімає. Тепло, роскіш! Посидьте зо мною до самого сьвіта. Не пущу! сказала Бородавкива.
Целаброс без церемоніі встав з каміння і налагодив ся йти. Мурашкова неначе прокинулась від важкого сну і кинулась бігти по піску по-за скелями. Напружені через силу нерви зразу опали, як порвані струни. На неі напав страх. Іі здало ся, що сьлідком за нею хтось гонить ся, от-от впіймає іі. Вона тільки тепер зогляділась, що одним одна в глуху північ блукає між скелями над морем, в якійсь пустині. Вона побігла по дрібних каміньцях, по жо́рстві. Ноги грузли по кісточки в каміньцях, в пісок. Іі здавалось, що вона йде не по землі, а ніби по воді. Вона не стямилась, як вибігла возвозом на гору. Іі здавалось, що вона викрала чужу тайну, що іі примітили, погнались за нею. Іі було і сором і страшно. На горбу мріла дачка Бородавкина в густій тіни волоського горіха. Двоє вікон, осьвічених сьвітом, ясно виразувались з густоі тіни. Мурашкова кинула очима на дачку і ій неначе крізь сон здавало ся, що то якесь страховище, якийсь великий звір з кровяними блискучими очима. Мурашкова бігла на гору. Вперед неі заманячили старі акаціі та априкози з рідкими суковатими гильками. Іі здалось, що якісь темні страховища, якісь чорні тіни простягали до неі сухі пазуристі руки, хотіли вхопити іі за руки, за плечі…
Вона вибігла на улицю і опамяталась. На улиці
