мене на своіх грудях, попечіть мене поцілунками, обізвалась Бородавкина.
Мурашкова бачила, як Целаброс узяв десь фляшочку лікеру, як десь з'явилась чарка, неначе він витяг іі з каміння. Він налив чарку і подав Бородавкині. Вона пила помаленьку, крапля за краплею, кількома нападами. Целаброс налив і собі і випив нахильци. Він подав ій конфекти. Бородавкина знов припала головою на єго груди і промовила:
— Яка поезія! Он море шелестить коло моіх ніг! Он місяць сяє над морем. Море лиснить. Усе спить, тільки моя любовь не спить. Я ім конфекти! Я сьпіваю! Яке блаженство! Налийте ще чарочку! сказала Бородавкина, відкинувши голову назад.
Целаброс залоскотав іі пальцями по повній шві. Вона зареготалась голосно на усе горло. Одляски ніби горохом посипались десь між скелями. В Мурашковоі закрутилась голова. Вона почула, що іі розум неначе туманом повив ся.
— Чи то Аристід? Не вже то він, той, що вмирав за мною ще вчора ввечери. Не вже це Бородавкина? Це мині мабуть снить ся. Я лежу в постелі, в гостинниці. Я прокинусь, а усе счезне… вили ся мисли в іі голові, і ій здало ся, що вона в себе в нумері лежить в постелі, що ій снить ся сон, ніби русалка виплила з води, лащить ся до Аристіда, манить єго красою при місяці, манить піснею і регочеть ся, і лащить ся, і от-от потягне єго на дно моря.
— Час мині йти до дому, сказав Аристід, вставши з каміння.
— Не пущу! Не пущу! Ти підеш до тієі циганки. Ти восьмий день до неі ходиш. Я сьліжувала за тобою, сказала Бородавкина, хапаючи єго за руку. Я сьлідком
