тільки й ждала вечора. Наставав вечір, вона виходила в парк назустріч милому. До неі прибігала Саня, розпитувала іі, чого вона стала така смутна. Мурашкова говорила знехотя, відказувала, що вона чогось нездужає. Для неі стали неприємні іі приятельки, іі подруги. Потайна з роду, вона стала ще потайнійша і про свою любов не призналась навіть своім дорогим подругам.
Минув тиждень щастя. Восьмого дня ввечери Мурашкова ждала Аристіда. Він не приходив. Вже зорі висипали на небі, вже й була північ, і єго не було. Мурашкова ходила по кімнаті і ламала руки так, що кісточки в пальцях хрущали. Вона вибігла на ґанок, довго дивилась на улицю, знов вернулась в кімнату, то сідала на канапі, то ходила по кімнаті, а він неприходив. Вже в гостинниці усі поснули: стало тихо, як в могилі. Мурашкова стревожилась і знов вибігла на ґанок. Місяць зійшов і осьвітив парк. В парку не було нікого. Вона побігла улицею. По улиці вештались подекуди люде. Целаброса не було.
— Чи не стрів та чи не запросив єго Бородавкин на карти, подумала Мурашкова. Вона вгляділа в вікнах Бородавкина сьвітло і повернула до єго дачі. Прийшла вона, заглянула в вікна, в хаті не було нікого, тільки горіла лямпа на столі. Коли чує вона з моря пісню. Вона впізнала той голос: то сьпівала Бородавкина. Мурашкова прийшла на берег і стала за високим каміннєм. По воді до берега плив човник. На човнику горіли два ліхтарі, неначе сьвітило ся двоє очей. Видно було гребця Грека в червоній куртці, в червоному фесі з китицею. Голос лив ся з човна. На човні чорніло дві фіґури. В Мурашковоі серце неначе стало в грудях.
Човник зашипів по піску, приставши до берега; під човном застукотіли круглі, як картофля, камінці. З чов-
