— Прощайте, Надю! В вечері смерком прийду до вас, сказав Целаброс.
Мурашкова зачинила двері, вбігла в свій нумер, впала на софу і задумалась. Цілий день вона не могла ні читати, ні діла робити: брала в руки книжку, читала і не могла зрозуміти ні одноі мисли; брала ся за роботу, хотіла шити, робота не йшла. День здавав ся для неі довгим, як вік, важким, як хороба. Надя не пійшла на пораду ні до Сані, ні до Ольги. Вона усе ім розказувала, але була потайна в тому, що стосувало ся до іі серця.
Настав вечір, горячий, душний. Сонце погасло. На дворі смеркалось помаленьку. Час наближав ся. Надя знала, що Целаброс прийде, доконче прийде. Чи він і справді хоче мене сватати, чи дурить мене?
— Що мині робити? Чи вийти до него в парк, чи не вийти? Не вийду. Хоч би була правда в єго словах. Чи вийти за него заміж, чи ні? Запру двері, позачиняю вікна. Перемучусь ніч, а до него не вийду.
Вечір погас. В хаті було горячо. Мурашкова чула, що жар обняв іі тіло, щоки палають, уста сохнуть. Іі стало душно, важко, неначе камінь ліг на іі груди. В горлі посохло. Іі неначе не було чим дихати. Голова почала морочитись. Вона глянула на вікно. В вікно було видно зорі. Зорі неначе задрожали перед іі очима і рушили з місця. Іі нерви розходились… Вона схопила ся з софи, прибігла до вікна і відчинила єго. З надвору потягло не вохким повітрям, а такою духотою, яка стояла і в кімнаті. Мурашкова відчинила навстіж двері.
— Прийде, знаю, що прийде, але я не вийду в парк до него, думала Мурашкова, ходячи по кімнаті. Усі єго високі поривання, тільки слова й слова. Він мене неначе причарував своіми словами. А під тими красними
