ся, як через білу намітку, через хмарки і впав на море. На воді неначе зайняв ся золотий вінок, кинув від себе золоті пасма, бризнув огнистими краплями, дрожав, переливав ся і несподівано погас. І знов у другому місци десь впав промінь на море, зайняв ся, горів, горів і погас. Потім разом неначе впало з неба три золоті вінки, запалили і погасли, а знов неначе посипав ся з неба десяток вінків: вінки горіли довго, злились докупи і вже загорілось ціле огнисте плесо, замиготіло, задрожало. Здавалось, ніби цілий огневий ставок зайняв ся серед темного моря і палахкотів, як розтоплена піч. І знов неначе чарами згасло те огневе плесо, неначе на єго дмухнула якась сила й несподівано погасила. Море знов почорніло, і з неба на чорне море знов неначе чиясь рука кидала золоті вінки, золоті букети. Огневі вінки сипались, счезали, гасли то в одному, то в другому місци, неначе поринали й виривали, перескакували один через другий, грали в хрещика.
— Здаєть ся, сирени виплили з води і плавають, і грають ся в морі в золотих вікнах, сказав Мавродін.
Усі задивились на ту ґраціозну іграшку на морі, усі тішились нею, одна Мурашкова дивилась на картину моря байдужними очима: вона не дуже то любила природу, як не люблять іі дуже практичні люде.
— А давайте ворожити по тих вінках, сказав Комашко. Панни люблять ворожити. Нехай ваш вінок буде перший, сказав Комашко до Махновськоі. Як довго горітиме вінок, то й життя ваше в порі буде довге й щасливе.
— Добре, нехай буде так, обізвалась Махновська.
На темно-сине море впав промінь вінком. Промінь довго, довго горів і погасав помаленьку, поки зовсім не погас. Усі цікаво сьлідком за ним водили очима.
