неначе вила ся гірлянда з бузькового цвіту. Над доріжками цвили густі ряди синих та жовтих півників, неначе зелене бадиля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півоніі. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні рожі, центифоліі. В вікно повіяло ароматом рож, в перемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.
— Моя мама трохи не цілуєть ся з квітками, обізвалась насьмішковато Надя.
— Як у Смирні, як у Смирні, мій квітник, сказала Зоя.
— О, у вас поетична вдача, сказала Саня до Зоі.
— Люблю квітки, люблю вас молодих, люблю й пісні. Після чаю засьпіваєте міні. Я й сама колись сьпівала: як я сьпівала! та минуло моє; ох! сказала Зоя і здихнула. Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, сказала Зоя.
Відчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама кинулась до комоди шукати скатерти. Вона вийняла попилясту скатерть і хотіла застелити стіл.
— Надю, застели стіл білою скатертею! Я люблю білий цвіт, сказала Саня; в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.
— Вже і в тебе смак! Чорний цвіт кращий. Я люблю чорний цвіт, сказала Надя.
— Вулькани, вулькани, прикриті чорним попілом та лявою, сказала насьмішкувато Саня: а під тим чорним попілом огонь! Скільки огню. „Чорний цвіт, мрачний цвіт! ти мні мил завсегда“, засьпівала Саня.
Надя Мурашкова насупила легенько брови. Саня виявляла іі потайну вдачу, не для всіх паннів відому.
Стара Зоя знайшла білу чисту скатерть і накрила
