— Я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, сказала Маня.
— Вона ще дуже молода… Мало я виводила іі між люде. Живемо в кінци города, в виноградниках. Без мене вона навіть в город сама не ходила ніколи. Овва! Погано! Маня виросла провінциялкою і трохи навіть черничкою. Треба ій всунути в руки француські романи… та ще такі; де булоб доволі… априкозового варення…
Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостинницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснути. Перед іі очима усе мигали повні червоні уста під чорними блискучими вусами; блищали ясні Фесенкові очи. Ті уста, ті пишні очи і манили іі; дражнили серце, і чогось лякали і… довго, довго спати не давали…
А тимчасом Фесенко вертав ся до Одеси по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і сьвіжий вітерець прохолодив єго горяче лице. Він передумував усі випадки того дня.
— Я обіцяв Мани дістати букет з нарцизів… Ще й кляв ся й божив ся, що дістану. Розпустив свого язика, і сам не знаю як! І надав міні чорт сказати ій оце! І забув ся, що тепер не весна, а літо! Де я в Иродового батька дістану ій тих нарцизів? А без нарцизів хоч і очей не показуй до неі. Оце лишечко!
І ті нарцизи цілу дорогу не давали Фесенкови спокою. Він прийіхав до дому і все думав про нарцизи.
— Оце лізе в голову отой поганий бурян! ТФу, на тебе, сатано! думав Фесенко роздягаючись.
Він ліг спати, і єму все снилось, що він іде стежкою на полі, засіяному нарцизами та резедою. Нарцизи чудні, неначе чортики з рогами, колють єго в ноги, як колючки, а між білими головками блищать маґічні чи-
