— Щож він говорив тобі про квітки? чеплялась мати.
— Та… говорив, що він найбільше любить бузину! бовтнула Маня і почервоніла.
— Що це ти говориш? Яку бузину? спитала мати.
— Чи то… резеду! сказала Маня. Бо я єму сказала, що я сама сіяла весною резеду.
Мати засьміялась.
Мабуть ти не дурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він говорив тобі?! чеплялась мати.
— Та… казав, що він любить баклажани чи то що. Це я говорю, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарцизи! сказала Маня. Я єму сказала, що я більше усіх квіток люблю нарцизи, а він каже, що й він любить більше всього нарцизи, і обіцяв принести міні букет з нарцизів.
— Тепер? Літом? Де він іх дістане? Це чудасія з вами тай годі!
— Казав, що дістане, хоч з'за границі випише! сказала Маня.
— Що це за диво? Він щось інче говорив тобі. Та признавай ся бо! Чого ти від него втікла?
— Бо стало страшно! сказала Маня.
— Оце диво! Хиба він страшний? Він-же такий гарний.
— Я, мамо, єго бою ся, хоч він і гарний; він так розумно говорить.
— Оце так! То ти боішся паничів? спитала мати.
— Боюсь, мамо.
— Аджеж ти малюєш паничів: малювала Ромеа та Юлію, Ярему й Оксану.
— Мальованих паничів не боюсь, а живих бою ся, чи то… дуже розумних боюсь.
