— Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби міні сказала та біла лелія, що росте в саду: не любитиму, яб пойняла ій віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твоі щоки, як білі леліі; в тебе уста, як повна рожа, в тебе очи сині, як небо. Не вірю тобі.
Зоя обняла Саню і поцілувала іі в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.
— Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя так правда, що рожа, сказала Саня; вона красуня, а я…
— Надя чорна рожа, а ти біла, сказала Зоя.
— Хибаж де ростуть чорні рожі? Може в Смирні? сказала Саня.
— Може червона! поправила Надя і засьміялась.
Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара весела Зоя і собі зареготалась.
— А яж по вашому яка рожа? спитала в Зоі Махновська.
— Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, обізвалась Зоя і сама догадалась, що не попала на цвіт: ті кольори по-великоруський вона все перемішала з украінськими та молдавськими.
Підняв ся регіт. Дочка знов сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.
— Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, сказала Зоя Полікарпівна; в мене і в саду квітник, і в хаті квітник. Дивіть ся панни, як зацвили в моєму саду квітки!
Зоя просунула руку через залізні кратки і відчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками і був похожий на Зоіну кімнату. Попід стінами кругом садочка
