— Треба доходити до діла, бо вже до гостинниці й до мами недалечко, подумав Фесенко.
— А резеду ви вже малювали на картинках? спитав Фесенко.
— Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарцизи, сказала Маня.
— Чому так? спитав Фесенко.
— Я найбільше з усіх квіток люблю нарцизи, сказала Маня.
— І я найбільше люблю нарцизи. Ох, які пишні квітки: білі, чисті як невинні панни, ще й румяньці в середині! Нарциз то квіт весни, то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! Любов чиста!!!
Фесенко піднімав голос, як оратор в парляменті, і вкінци всего аж крикнув так, що Маня трохи злякалась того патосу і пішла швидче по доріжці до стола, де горнична вже виносила самовар і ставила на стіл.
— Я дістану вам букет з нарцизів, знов почав Фесенко.
— Тепер літо, сказала Маня.
— Я піду в оранжерію і дістану там нарцизів. Я звелю садівникам посадити нарцизів в вазони. Нехай вони присилують іх зацвисти для вас, або нехай пропадуть! Я випишу вам нарцизів з'за границі з тих краів, де в наше літо буває весна! горячо промовив Фесенко.
— Оце, для мене так будете клопотатись? сказала Маня.
— Буду! я готовий усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! сказав Фесенко тихо, трохи не на саме ухо Мани. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де вже сиділа мама й наливала чай.
— Я люблю вас, люблю страшно! Я вас полюбив з того часу, як побачив ваші карі очи, говорив Мани на
