тилици своій бабі або прабабі, як-би вона якимъ чудомъ стала теперечки перед ним.
Фесенко й не зчувся, як дійшов до монастирськоі гостинниці не примічаючи нічого. Він підвів голову і зирнув на-бік. Під акаціями, просто вікна гостинниці, він углядів не бабу і не прабабу Феську, а Навроцьку і іі дочку Маню. Вони сиділи за столом. Стіл був накритий білою, як сьніг, скатертею. Самовара на столі ще не було. Фесенко зняв циліндер і ввічливо поклонив ся дамам. Навроцька попросила єго сісти і напитись з ними чаю. Фесенко поставив на траві свій циліндер, кинув дорогий шовковий парасоль з ручкою з слоневоі кости і ґраціозно сів на кіньчику стільця.
— Гарний, гарний, як місяць повний! Варт такого жениха залучити до своєі Мані, подумала Навроцька.
— Якже ваше здоровлє? спитав Фесенко в Навроцькоі і усьміхнув ся.
Зпід чорних тонких єго усів блиснули рівні, як підрізані, білі, добре вичищені зуби.
— Спасибі вам! Мині стало лучче, сказала Навроцька і втопила своі вражливі очи в єго очи.
— Гарний як картина! Чоло високе, брови високі, подумала Навроцька. Треба єго доконче залучити до Мані. Пишна фіґура Фесенка проти молодих акацій виступала у всій красі, різко, ясно, як намальована: плечи широкі, груди дужі, будова тіла міцна, кремезна. Червоні губи склались, як дві хвилі, погнуті вітром. Се був тип одеський, гарний, рослий, дужий тип південного надморского краю.
— Деж Харитон Карпович? спитав Фесенко.
— Десь гуляє з Санею над морем, над кручею, сказала Навроцька.
Фесенко пильно глянув Мани в очи і почав іі ча-
