В той час по узькій стежці, що вела ся по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів іх і кільки разів махнув до іх рукою: йдіть мов швидче; гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг ім на зустріч і привитав ся до іх. Він глянув на Саню і єго здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очи пригасли, і тільки на середині блідих уст притаів ся румянець, неначе на листочках рожі в осередку, що вяне на сонці в страшну спеку.
— Ще місяць перед цим була сьвіжа, як квітка цвила, а тепер така стала, як квітка привяла, подумав Комашко і здихнув. Він прочитав на ій блідому виду усі муки, які вона перетерпіла за той місяць.
Маня сіла, притулилась до маминого плеча і відсапувала. Саня впала на каміння коло батька.
— Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєі руки. Я кращого зятя для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова? спитав батько в Сані.
Саня вперве придивилась до Комашка при сьвіті сонця. Він стояв перед нею з блідим лицем, з запалими очима. Острий блеск єго очей згас. Вона вгадала по єго очах усі муки єго серця і трохи не заплакала.
— Вікторе Титовичу! Ви знаєте моі думки, моі мріі, моі бажання. Я не поступлюсь ними ні-за-яке щастя в сьвіті, сказала Саня.
— Бачте, моя Саня трохи уперта, але правдива людина, обізвав ся Навроцький. Саню, ти тікаєш від свого щастя, казав старий и задумав ся, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу від сонця землю. Усі неначе звідкись ждали відповіди, а відповідь не надходила.
— Я готовий для вас на усяку жертву, обізвав ся
