ваний для мене гость! крикнув Навроцький, схопившись з місця і подаючи єму обидві руки.
Комашко привитав ся до Навроцькоі. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неі не тільки несподіваний, але й не бажаний гість.
— Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, просто неба на землі, як кажуть: отут на камінню, сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька надулась и дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.
— Чи давно вернулись з Кишинева? спитав Комашко в Навроцького.
— Вчора. Позалатував деякі дірки в канцеляріі та й махнув на Великий-Фонтан до своіх, сказав Навроцький. На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
— А деж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? спитав ся Комашко.
— Пішли купатись, а ми старі оце сидимо та ждемо іх, сказав Навроцький.
— На що єму моя Маня здала ся? Чи не думає він присвататись до моєі Мані? Мабуть перечув та рознюхав, що в неі двадцять пять тисяч приданого… Я єму покажу Маню! думала Навроцька, насупивши брови.
— Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас за великим за-для мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас іі руки. Прошу об тім і вас, Раісо Михайлівно, обернув ся Комашко і до Навроцькоі з делікатности.
— Голубчику! Вікторе Титовичу! крикнув Навроцький і схопив ся з місця. Кращого зятя для своєі Сані я й не бажаю.
