на море! сказала з патосом Бородавкива і знов махнула маленькою рукою на море.
— Гарне й море; чорніє як чорнило, обізвав ся Фесенко.
— А чи довгоб ви видержали, якби вам посидіти отут в цих колючках та дивитись на цю картину моря, сказала Христина.
— Не знаю. День, або два, сказав Фесенко, котрому було байдуже до тих картин моря.
Христина пустила шпильку Бородавкиній. Бородавкина зрозуміла це. Іі брови рушились і між ними мигнули легенькі зморшки.
— Міні не сорок літ, а тілько двадцять пять. Я ще не втратила чуття краси природи, дала здачі Бородавкина Христині; вона натякнула Фесенкови, що Христина, хоч гарна й на виду неостаркувата, але вже стара.
— Тай міні ще нема сорока, але колючки все таки колючки, обізвалась Христина.
— То чогож ви сидите в колючках? спитав Фесенко в Христини.
— З нудьги; щоб трохи поколотись… Після цих колючок Одеса міні стає ще краща. Я не люблю монотоніі, сказала Христина. День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуть ся кращими.
— Ой, яка картина з мого сальона, кокетно кричала Бородавкина. Як тільки гляну на море, то зараз пісня міні йде на думку.
Бородавкина і справді дуже любила море, любила й співати. В неі була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила до того почванитись перед людьми своім поетичним смаком, прибільшувала єго, виставляла на показ, як панни часом виставляють на показ маленьку ручку або ніжку.
