— Перша душка моя про тебе мій милий! думала Саня прокинувшись. Цілий день вона ждала Комашка, а він не приходив. Гуляючи під акаціями, Саня передумала, що перетерпіла ій душа за цілу ніч, передумала усі тревоги свого серця! Але ясний день вів за собою холодну розсудливість. Золоті мріі неначе розлітались од сьвіта сонця. Енерґія розуму знов верталась до Сані. Ні, не покину я свого заміру! Пойіду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду єго. Стане в мене до того сили, стане енерґіі… десятий раз говорила сама до себе Саня. Не буду до него писати, не буду манити єго, не буду думати про него…
Настав вечір — ніч вкривала землю.
І знов налітали роєм мріі, ворушилось серце. Займались зорі, займало ся огнем молоде серце дівчини.
— Зорі моі ясні! Не сходьте так рано на небі! Не ворушіть мого серця! Не несіть міні мук! думала Саня, сідаючи в ночи коло одчиненого вікна.
А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любовю. Муки серця знов оживали.
Навроцький пойіхав на службу до Кишинева і обіцяв знов вернутись через тиждень; він сподівав ся, що Комашко незабаром попросить Саниноі руки. Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мучилась. Щоки зблідли, лице змарніло. Веселість, жвавість щезла. Румянці на щоках зівяли, як вянуть квітки на пекучому сонці.
Минув тиждень. Комашко довідав ся, що Навроцький вернув ся на Великий-Фонтан.
— Піду обявлюсь старому, говорив Комашко Мавродінови, сидячи на бульварі над морем вечірною добою.
