сьнігом. Блискавка замигала швидко. Було видно, як ворушились на далекому небі хмари, сині, чорні, білі. Під ними мигало море; блискавка падала неначе в хвилі. Саня задивилась на картину далекоі бурі, що десь лютувала на морі. А на землі і на небі було тихо, мертво…
— Було колись тихо в моєму серці. І десь узяла ся, неначе з моря вилетіла буря, і страшна, і поетична, і мучить мене і тревожить душу і серце, і дає міні щастя. Он хмари з блискавкою неначе злили ся до купи з хвилями моря. Не вже й моє життя так зіллєть ся з єго життям? І коли воно зіллєть ся, то на віки…
— Пишна південна ніч над морем! Не холодні думи ти наводиш на мою душу. В твоіх тінях кохання палкійше; серце говорить, а розум мовчить; ти впала з неба для поезіі. Холодні думи гаснуть в твоій поетичній мглі, думала Саня, дивлячись на море.
Зайняло ся небо на сході. І Саня була готова в той час летіти до милого, сказати єму: Люби мене на віки! Забудь усе, що я тобі казала і дай міні тільки твоє чисте серце!
Щезли хмари. Небо вияснилось. Заблищали зорі. І ті зорі ніби засьміялись до Сані.
— Ще недавно ви, зорі, неначе плакали для мене, а тепер знов наче сьмієтесь до мене… Неоднаково ви сьвітите людям, ясні зорі! Раз сьмієтесь, в другий — плачете, думала Саня, дивлячись на небо.
— Завтра я напишу до него, заспокою єго муки. А яву муку він бідний тепер терпить? Як він мене любить?
Саня лягла в постіль сьвітом й заснула тревожним легким сном. Сонце зійшло. День прийшов. Саня встала пізно. Мріі втихли, розлетілись, як фантастичні іллюзіі, як русалки розплились по воді перед сонцем. Згасли зорі на небі, погас горячий жар в серці.
