розум… Десь узялась якась нікчемна матеріяльна любов… Чи нікчемнаж? Чи матеріяльна? І якийсь потайний голос тоі нерозумноі природи неначе тихенько говорив до неі: Ні, не нікчемна, а велика, непереможна сила, котрій народи ставили олтарі, приносили жертви, курили тіміям, котру люде вознесли на небо, як богиню краси та кохання. Вона давала силу ґеніям, високо піднимала силу іх. То радість життя, найбільше щастя в життю, для котрого люде гинули, проливали кров і свою й чужу…
— Що міні робити? що почати? Розум мій прямує по одній стежці, а серце веде по другій, і сили нема в мене єго спинити. Ні, не нікчемна, не матеріяльна це сила! І мою любов засьвітив мій і єго розум, але чую, що мій розум вже не має сили єго погасити.
І Саня без надіі схилила голову на руку. А огонь в серцю розгорював ся. Пишна ніч виводила роєм мріі. Згадка за згадкою пішли в іі голові. Вона неначе бачила перед собою кімнату в домі Мурашковоі. Вона, Ольга, Надя і іх молоді товаришки обсіли кругом на софах. Йде весела розмова, йдуть змагання за принципи, за ідеали. Одна з них читає книжку. Читання зачіпає, ворушить думи. І знов змагання. Одні стоять за вищу науку, думають йти в універзітет; другі думають йти в сілські школи, йти в народ. Одні встоюють за національність, другі стоять більше за козмополітизм. В хатині ясно, весело. Саня згадала той недавний час спокою свого серця, і ій стало жаль минувшого. А ніч йшла, плила. Над морем далеко, далеко блиснула блискавка раз, другий.
Саня перевела очи на ту картину над морем. Блискавка миготіла частійше і яснійше; над морем вирізувались краі хмар, зубчасті, білі, неначе верхи гір вкриті
