ського сьвіжого вітерця; то був голос серця. І не холодні думи розсудливости почали снуватись в іі голові. Якісь інші мисли, палкі мріі роєм повили ся проти іі волі. І ті мріі налітали, вили ся ніби з ясного срібного туману, з темного неба, з сьвіжого моря, налітали з тієі поетичноі далечі, де пробував Комашко, снувались кругом неі, як бжоли в майський день і ворушили серце.
Саня не счулась, як забулась про допитування свого розуму. Вона вже неначе бачила на тлі темноі нічноі картини очи Комашка… бачила, як вони темніли, вкривались смутком в час іі розмови з ним… Вона пригадала, як він вийшов з нумера смутний, неначе громом прибитий. І ій стало жаль Комашка. Вона почула, що дві горячі сльози покотились по горячих щоках і впали на іі руки…
І через годину знов розум брав перевагу над серцем.
— Пишуть, що є закон розумности в сьвітовому життю: і в мертвій натурі і в людському життю; кажуть, що якийсь вищий розум правує життям кожного чоловіка, думала Саня. Чи вжеж тому правда? Якийже закон розумности в сучасному життю? Темні сили панують, справляють скажені орґіі свого торжества, а сьвітлі сили вольного розуму потоптані іх поганими ногами. А в природі? Вдарить суша, спека, коли треба дощу; хліб сохне, пропадає, усе вяне, сохне, неначе смерть обніме землю… Чи не такаж нерозумна суша впала тепер на моє життя? Я налагодилась дійти до дійшлости свого розумового розвитку, а та сьвітова розумність наче зумисне спиняє мене на дорозі, глузує з мене. Десь отут над Чорним морем впала іскра на моє серце, чи од моря, чи з синього неба, чи з темноі ночи чи з зірок, впала іскра і запалила мою душу, заморочила
